До речі, про національну самобутність. Не зважаючи на вимушене переселення, тибетці не інкорпоруються в індійське суспільство. Їх ремесла — суто традиційні. Підлітки розважаються теж «по-тибетски» — настільною грою, що нагадує радянського «Чапаєва», у якому треба «стріляти» шашками в шашки суперника, намагаючись збити їх з дошки. Зберігають біженці і рідну мову: нею викладають у школах і навіть університетах. Але от щоб досягти Індії, а разом з нею і усіх цих благ треба пройти нелегкий шлях – адже біженці збігаючи з окупованих Тибетських земель змушені перетнути Гімалаї пішки. Збори на дорогу недовгі: із собою не беруть нічого, крім їжі та теплого одягу. Триває ця нелегка подорож близько місяця. До того ж немає ніякої гарантії успішного її завершення. Важко залишати будинки і рідних, не знаючи, чи доведеться повернутися, але переважують суттєвіші мотиви. Дітей відсилають з думкою про гідну освіту рідною мовою, а ченці і простий люд шукають можливості вільно сповідувати буддизм. Але все ж таки головний і спільний для усіх мотив — прагнення бути ближче до далай-лами. До речі, про дітей, розмова окрема. У Дхармасалі для маленьких біженців є спеціальний притулок. Хоча так назвати це місце язик просто не повертається. Мені, приміром, відразу згадалася моя дитяча подорож на канікули до Артека – таке відчуття, що це якась чарівна дуже гарна дитяча країна. Можливо саме тому зветься це місце Тибетським Дитячим Селищем. Про історію появи цього казкового королівства розповідає головний секретар Тибетського Дитячого Селища Туптен Дорджи:
Ми називаємося Тибетським Дитячим Селищем. Як бачите тут дуже багато дітей. Воно було створене 1960 року його Святістю Далай Ламою. Після окупації Тибету, Далай Лама переїхав сюди, в Дхармасалу і одне з його перших рішень стосувалося саме дітей. Адже маленьким тибетським біженцям, чиї батьки боючись окупації переправляли малят через гімалайські хребти, треба було десь жити і вчитися. Їх було п»ятдесят і за ними потрібно було комусь стежити. Тоді Далай Лама попросив свою старшу сестру зайнятися їх вихованням. Потім усе більше дітей бігло із Тібету, відповідно збільшувалася і кількість учнів ТСВ. На території, яку для нас виділив індійський парламент, почали з»являтися сімейні будиночки, де живуть діти. Запрацювала школа. На сьогоднішній день ми виховуємо майже 17 000 дітей у вигнанні. Окрім основної школи тут у Дхарамсалі, ми маємо 5 подібних дитячих селищ, 7 шкіл-інтернатів по всій Індії. І найголовніше - можливість знати історію своєї країни, безперешкодно вивчати рідну мову й культуру, якої, на жаль, діти не мають на своїй батьківщині. Саме тому, батьки з болем на серці посилають своїх дітей у цю небезпечну подорож гималайскими горами із Тібету до Індії. Вона триває близько місяця забирає дуже багато сил, здоров»я, а інколи й життя. Буває, що під час цієї небезпечної мандрівки діти відморожують пальці , втрачають зір...Про це дуже важко розповідати та ще важче це бачити.
Справді, ці історії дуже важкі та драматичні. Кожна з них хоч і дуже різниться, але однаково ріже серце. Але працівники Тибетського Дитячого Селища роблять усе, щоб життя цих дітей знову здобули фарби. І можу сказати, що в них це дуже гарно виходить. Продовжує розповідати головний секретар Тибетського Дитячого Селища Туптен Дорджи:
У наших сімейних будинках ми намагаємося створити повністю сімейну атмосферу. Це і є нашою метою – щоб діти, котрі через деякі обставини не можуть бачити своїх рідних, почувалися тут, як удома. У кожній із наших родин у середньому 35-40 дітей. За ними стежить мама (саме так ми називаємо виховательок). У родині живуть різні за вікок діти. І старші допомагають мамам прибирати, готувати, виховувати молодших. Тобто все в нас тут, як у звичайних сім»ях.
Коли я побувала там, діти весело грали, готувалися до завтрашнього ярмарку, із задоволенням розповідали як в них справи й проводили мені екскурсію селищем. Вони, до речі, чудово знають англійську. Адже в селищі вони не лише живуть, а й здобувають освіту:
Діти починають навчання у віці 3х років. Викладання тибетською мовою. Щоправда паралельно діти вчать англійську, причому починаючи з садка. Далі ми їх дуже агітуємо продовжувати навчання. І вони із задоволенням це роблять – легко вступають у індійські інститути, університети. Хоча часто-густо наші учні повертаються до нас – вже як професійні працівники. У нас зарплати не великі, проте не зважаючи на це наші випускники все рівно повертаються, часто зрікаючись від престижних і високооплачуваних місць. Але й це можна пояснити. Їхні спогади про це місце дуже теплі і вони самі хочуть допомогти стати на ноги діткам, хочуть допомогти їм здобути сім»ю. Сьогодні близько 60 відсотків наших співробітників – це наші колишні випускники.
Як уже зазначив Туптен Дорджи, таких селищ в Індії п»ять. Існують вони за рахунок спонсорських грошей, благодійних внесків. Далай Лами не дозволяє забути про своїх підопічних міжнародним благодійним організаціям, завжди розповідає про них у різних країнах. Це й не дивно. Адже збереження всього тибетського є однією із його з трьох основних цілей. Розповідає Далай Лама 14:
Хоч куди я не їду, щоразу кажу, що у моєму житті є три основних завдання. Перше завдання – пропаганда загальнолюдських цінностей. Адже саме вони можуть зробити нас щасливими, мати щасливу родину й в результаті побудувати щасливий світ, заснований на дружніх почуттях один до одного. Моє друге завдання полягає у тому, щоб сприяти гармонії між різними релігіями. І, насамкінець моє третє завдання – збереження спадщини Тибету.
Якщо вже зайшла мова про релігію, варто зазначити, що вона є основою будь-якого тибетця. Вона стосується кожного, який би спосіб життя він і вів. Ранок починається з молитви. І тільки після цього все працездатне населення починає займатися своїми рутинними справами. Ну а бабусі й дідусі беруть за руки внучат і йдуть до найближчого монастирю — покращувати карму далі. Поки тричі обійдеш увесь комплекс священних будівель, не забуваючи прокрутити (знов-таки тричі, Будда теж любить трійцю!) кожен молитовний барабан, вже й обідати час. Тисячі дзвіночків, захованих всередині барабанів, видають під час обертання тихий дзенькіт, що ніколи не вщухає над Дхармасалою і десятками інших маленькихх осередків тибетської Індії. Проте хто про буддизм розповість краще, як не живе втілення Будди на Землі. Слово Далай Ламі:
Насамперед різні релігії діляться на дві категорії. Перша категорія релігії, де є концепція Бога-Творця. І другий тип – у яких така концепція відсутня. До нього, якраз відноситься буддизм, джайнізм й інші давні індійські традиційні релігії. Саме тому в очах західної людини буддисти часто видаються невіруючими. Я навіть чув, що буддистів називають атеїстами. Але з погляду послання, яке релігії намагаються донести до людей, усі вони дуже подібні. Вони вчать любові, співчуття, самодисципліни, вмінню прощати, вмінню задовольнятися малим. А отже не зважаючи на філософські відмінності між всіма релігіями, мета в них одна – вирощування кохання і співчуття. Візьмемо, приміром християнство. У ньому найважливіше – це кохання. Концепція Бога-Творца у тому, що він - це втілення безкінечної любові. Мета цієї релігійної практики у тому аби допомогти людям максимально наблизитися до Бога. І зробити так, щоб ту любов, яку людина виявляє до Бога, вдалося подарувати усім живим істотам. Теж саме мусульмани. Вони розповідали мені про те, що за їхньою концепцією, потрібно любити не тільки Бога, але й всі його творіння. І хоча у буддизмі немає концепції Бога- Творця, але ми маємо закон карми. Ми закликаємо людей добре поводитися для того, щоб не було поганих наслідків. Тобто, підходи різні, але мета одна. І коли усі це зрозуміють, відпаде необхідність у суперечках і в неповазі серед різних релігій.
Безліч людей в однакових одежах і однаково поголених намагають зрозуміти буддистьську мудрість. Чернече навчання триває до 25 років, після чого найстаранніші отримують ступінь геше — докторів метафізики. З семирічного віку в монастирях живуть малята, яких туди відправляють батьки. Маленькі ченці мають свого наставника, який не тільки вчить, а й піклується про юного послідовника Будди. Часто можна побачити, як такий «прийомний батько» купує солодощі для юрби поголених хлопчаків, які невдовзі теж стануть дорослими, мудрими ченцями. І будуть готові відповісти на будь-яке ваше запитання. Не факт, щоправда, що ви залишитеся задоволені відповідями на кшталт: «Суть буддизму — у тому, щоб бути щасливим». Але ж ви не навчалися десятиріччями в монастирі аби зрозуміти найвищу мудрість у такій безмежній простоті.... Хоча, як не втомлюються повторювати ті ж таки ченці, байдуже буддист ви чи ні, головне – чи ви людина. Говорить державний оракул і звісно ж шановний чернець, Ненчунг Рінпоче:
Головне не те чи є людина буддистом чи ні, головне наскільки добрий є стан її душі. Всі ми живемо на одній планеті, всі ми жителі однієї Землі, всі ми пов»язані між собою. Тож дуже важливо ставитися один до одного з любов»ю, добром та співчуттям.
Атмосфера, у яку занурюєшся під час вчень і спілкування з цими людьми це зовсім інший світ, десь між сном і реальністю. Невдовзі, помічаєш, що змінюються думки, що з»являються в голові, змінюються слова, які вимовляєш, змінюються бажання, які відчуваєш. Події, які сталися за місяць, який я провела у далеких Гімалаях, особливо під час вчень, стали для мене справжнім подарунком долі й величезною досвідом, описати, який словами дуже складно. Схожих переживань я не відчувала ніде і ніколи. Світ навколо після цієї мандрівки справді змінився, але тепер я вже розумію, що сенс у тому, як на нього дивитися… А наостанок пропоную послухати слова все того ж Оракула, які призначаються безпосередньо вам. Хто має вуха хай почує!
Я дуже радий, що Україна отримала незалежність. Я знаю, що довго вона була у складі комуністичної країни. Нині ж ви вільні. Цінуйте це! Але не забувайте розвиватися. Конче важливо, щоб ви займалися самоосвітою, якнайбільше навчалися. Абсолютно байдуже яку релігію ви сповідуєте, головне залишатися добрими, хорошими людьми і постійно про це пам"ятати.
Ганна Осьмак
