Спроба аналізу.
Зреалізувавши своє прагнення до волі, ми як нація виросли в своїх очах. Я, така скептична ДО подій в Україні 2004, ПІСЛЯ них палко полюбила Україну і українців. Тепер я стала справжнім патріотом, почала говорити і думати українською, і, вибачте за пафос, відчула в собі сили і бажання жити і творити задля своєї Батьківщини.
І саме тому мені зараз став небайдужий Тибет. Що, дивний перехід? Ні. Саме тому, що я дійсно відчула силу перемін, власну силу і можливість впливати на події, я можу зрозуміти і розділити почуття тибетців зараз.
Звичайно, все це відбулося зі мною зовісім не зразу. Читаючи про захоплення Тибету в 1959 і про «втечу» Далай-лами в іншу державу, я почала була їм співчувати. Це не важко, бо це знайоме українцям. А от майже випадково, під час туристичної поїздки, побачивши в Індії справжніх живих тибетців, почувши від них їхні особисті історії побігів з «демократичного Китаю», піших переходів на п’ятикілометровій вишині через Гімалаї, з малими дітьми, з старими, які тривають місяць, під час яких вони втрачають самих слабих – дітей і старих – своїх РІДНИХ дітей і своїх рідних батьків, я стала просто переповнюватися гнівом. Та як же так? Зараз, в наш час, відбувається жахлива несправедливість, а до цього нікому немає діла. Чому світ мовчить? Чому ми такі байдужі? Ну нехай не зовсім ситі, але ж серед нас є багато дійсно «ситих і байдужих». І як раз через їхню ситість і бажання не дивлячись ні на що вести бізнес з самою багаточисельною країною світу це так зване «тибетське питання» НІКОГО не цікавить. Воно як бельмо, лише заважає, але можна навчитися його не помічати.
Трохи історії, бо ж я таки історик. В 49-му Китай почав інтервенцію. Світ мовчить, бо ще не оговтався після другої світової. В 59-му в крові захлинулося повстання в Лхасі. Того злополучного 10 березня. На питанні існування Тибету була поставлена крапка. В 66-67-му страшний голод поніс життя 20% тибетців, з людоїдствами, все за тим самим страшним і страшно знайомим нам сценарієм. Культурна революція зруйнувала 95% храмів і монастирів, все це до болі знайоме нам. В 89-му, водночас з повстанням на площі Тянь-ань-мень, піднялася і Лхаса. Чинний зараз керівник КНР, на той час керманич Тибетським автономним округом, вводить військове положення і набуває першого досвіду збройного придушення масштабних повстань тибетців. За неофіційними даними гине ПІВТОРИ ТИСЯЧІ тибетців. Світ мовчить. Міжнародні коміссії щороку доповідають про «геноцид в Тибеті, що триває». До стерилізації 60% тибетських жінок, навіть на 9 місяці вагітності, додають дані про 30% стерилізованих чоловіків. Якщо не будуть народжуватися тибетці, то і «тибетське питання» згодом якось пройде, як сходить пухир. До того ж в Тибеті вже стає «нє щітано» етнічних ханьців, в загальноосвітніх школах викладається китайською (тибетські школи є, але навчання в них коштує 500$ на рік – фантастична сума для пересічного тибетця, як на «наші гаманьці» - приблизно десятки тисяч долларів), пастухів переселяють в міста для більш зручної їх асиміляції, діти починають говорити китайською вдома, і таке інше...
А що ж світ? Взагалі питання мовчазних світових змов з вельми романтичної площини часів масонів переходить в досить практичку грошовиту площину двадцятого сторічча.
І, як не гірко, задекларована демократія має подвійні стандарти. І права людини також можуть трактуватися по різному. В Америці за те, що на мене хтось косо подивиться, я в суді можу добути мільйон, а от в Тибеті за те, що при тобі буде фото обожнюваного тобою Далай-лами, якщо ти тибетець звичайно, тобі гарантовано від 1 до 5 років ув’язнення. Про свідомих дисидентів можна не говорити. Вони є, і вони в «надійному місці».
Але ж разом з тим Тибет після 59-го був вимушений «іти в світ», розкритися світові, дати можливість себе вивчати, доторкнутися до своїх сокровенних таємниць. Світ почав закохуватися у Тибет. Ці почуття потроху переростали в повагу і дружбу, і згодом Тибет побачив у світові свого рятівника. Зараз європейця впускають на таємні церемонії в тибетські храми в Індії. Примнаймні цю, неприпустиму раніше, «вседозволеність» я відчула на собі, під час поїздок до так званого «Малого Тибету» Північної Індії. Нехай ми сидимо на цих церемоніях в німому зачудуванні, майже зовсім не розуміючи, що відбувається. Але ж тибетці в цей час взагалі знаходяться за дверима храму. Причому те, що відбувається всередині, має для них набагато важливіше значення, чим для нас. І ти сидиш всередині і думаєш – як же вони НА МЕНЕ сподіваються, вони б все віддали, щоб хоч краєчком ока подивитися зараз на державного оракула, який входить в транс, але вони в тій довжелезній черзі підсказали нам, європейцям, що нас пропустять в храм, і нас дійсно пропустили з бокового входу. І ця надія на мене зобов’язує. А ця їхня непідкупна дитячість і привітність? Ви бачили кадри, як вони зараз піднімають свій прапор в Тибеті? Це ж справжні діти. З гикотом і радісними криками верхи підлітають до китайської держустанови, розкидуючи якість маленькі папірці. Як ці діти можуть протистояти такій махіні? Це жаль і сльози. Про це постійно говорить Далай-лама. Стримуйтесь, терпіть, ви нічого не зробите насиллям, чекайте. І вони слухали його! Варто йому було сказати, що йому шкода домашніх птахів – і вони відкрили свої курятники і випустили своїх птахів. Чи це не розповідь з якоїсь чарівної казки, де король якогось чарівного королівства зажадав чогось такого до щему доброго і непрактичного, а всі з радістю це виконали.
І от ця щира закоханість світу почала дійсно творити дива. В 1989 Далай-лама отримує Нобелівську премію миру. Минулий рік взагалі багатий на офіційні зустрічі Далай-лами з керівниками різних країн: Німеччина, Австрія, Австралія, Нова Зеландія, і нарешті Золота медаль Конгрессу США. Німці останні два роки поспіль вибирають Далай-ламу на роль світового лідера. При тому, що це християнська країна, і Папа Бенедикт XVI німець за походженням. Що це, вдала пропаганда, розуміння чиєїсь мудрості, якісна робота ЗМІ?
Та і реакція світу на те, що почало відбуватися в Тибеті тиждень тому також показова. Масові демонстрації на підтримку Тибету проходять в Парижі, Осло, Чікаго, Лондоні, Токіо, Вільнюсі, Лісабоні, Лозанні, Дхарамсалі. Навіть Мінск відреагував.
А що в Україні? Тиша, як завжди? Ні, хтось та й вийшов таки, та ще й з вимогами до українського уряду. Деякі ЗМІ відобразили цю акцію досить «щемно», деякі лише поглузували з кількості її учасників. Але ж, наприклад, у Франції діє понад сто організацій, що підтримують Тибет. В Україні - поки що жодної. Учасник акції протесту біля посольства КНР в Києві Учасник акції протесту біля посольства КНР в Києві
Та й рідні ЗМІ діють, м’яко кажучи не дуже професійно. Зараз в Україні, під час трагічних подій в Тибеті, більше половини ЗМІ бездумно передруковує російсько-прокитайський продукт, що в’язне на зубах. Це якесь дежавю з радянських часів. «Осатанілі тибетські ченці спалюють живцем 13 добропорядних китайських бізнесменів». Заголовки на кшалт «В чому причина жахливої жорстокості ченців» піднімають волосся дибки. «Китай не застосовував зброї». А звідкіля кульові поранення у загиблих тибетців?
І от проблеми російських ЗМІ знову стають нашими проблемами. Чи це питання до наших журналістів, до їхньої компетентності, до небажання, а може і невміння знайти новину та перекласти текст з англійської? Чи не простіше передрати російський текст, в якому лише варто виправити «и» на «і» та прибрати зайві багаточисельні суфікси і закінчення «я» в кінці слів, або ж просто скористатися інтернет-перекладачем. Дуже розумію, сама така. Але ж коли щось «передираєш», хоча б прочитай. І де наші аналітики, міжнародники? Вони у нас взагалі є?
Я слідкую за всим, що друкується зараз про Тибет в Україні. 95% - переклад ЗАМІТОК. Де аналітика? Де історичні розвідки? Чи нам досить одного абзацу про 1959 рік? Я знаю декілька сходознавців. Всі ці роки вони почуваються дуже невпевнено на Україні. Вони нікому не цікаві, займаються якимось химерним сходом, це все далеке і непотрібне нам. Але ж зараз вони могли б висвітлити передумови сучасної ситуації в Тибеті, дати якусь аналітику. Чому б журналістам не ворухнутися і не знайти їх? Це викладачі вузів, люди публічні, «широко знані у вузьких колах», вони ніде не переховуються, але вони не будуть виступати з гучними заявами, вони взагалі не розуміють, навіщо виступати. Але якщо їх запитати, вони розкажуть. І нам не прийдеться споживати набридлу до оскоми зовсім незрозуміло навіщо пхану нам пострадянсько-"по-китайському демократичну" пропаганду.
Юлія Ткаченко.
