початок | |
| Автор: Альгірдас КУМЖА. Фото автора | |
26 квiтня
Сьогоднi погода ще гiрша. Шиша нас не приймає. Видимiсть — 50 метрiв, iде снiг.
Усе ж таки ми повернули вниз. Бiсова мати, не можу йти! Настрiй добрий, голова не болить, однак ледве рухаюсь. Що коїться? Пригадую, вчора опiвночi випив маленьку таблетку «Stilnox». Мiндаугас каже, що цi снодiйнi пригнiчують дихання. Дiагноз ясний, але вiд того не легше.
27 квiтня
Мабуть, уперше виспався nonstop. Головний бiль подолано. Учора був рiздвяний вечiр, а сьогоднi великоднiй ранок. Спекотне сонце розтоплює снiг, повiтря прозоре i, здається, рукою дiстанеш Шишу-Пангму.
Табiр — мов казкове мiсто: намети яскраво-жовтi, синi, помаранчевi, а їхнi форми — куполи, пiрамiди, куби; в кiнцi галявини — кам’яна ступа з молитовними прапорцями. На подвiр’ї нашого великого намету затишно стоїть умивальник, на щоглi трiпоче замерзлий триколiрний прапор. Брили льоду теж здаються великими мерзлими наметами.
Стаю забобонним. Ось, кажу, пiшли ми, не пожертвувавши Буддi рису, то нас i покарано негодою. Ходiм пожертвуємо хоч тепер! Усi погодилися.
28 квiтня
Вийшовши з льодового лабiринту, опиняюся перед гiгантською крижаною фортецею на п’ятдесят градусiв крутизни, засипаною снiгом.
Сил iще вистачає, подолали б i фортецю, якби ж не розходилася хуртовина. Уже майже нiчого не бачу. Мої друзi он сходять метрiв за п’ятдесят, а їхнi слiди вже замело. Стає ясно, що табору на висотi 6 400 метрiв сьогоднi не досягнемо. Вiтер знову пiдкорегує наш план. Може, треба було не йти, ще день почекати. Але нiхто вже не має терпцю сидiти в наметi.
Керiвник, добре огледiвшись, бiля льодовика знаходить доволi безпечний куток для ночiвлi. Тут ставимо два намети, металевими болтами пригвинчуємо їх до льодової гори. Вiтер рве нашi «житла», рве i нас, межиочi сипле снiг.
Керiвник ожив, бо нарештi почався справжнiй похiд — iз хуртовиною та льодовиками.
— Уранцi буде дуже гарно, — пробує перекричати вiтер.
Близько восьмої вечора вiтер зовсiм оскаженiв. Поруч скрикнув птах.
Керiвник каже, торiк на Еверестi таких капосних днiв було лише два. Шиша завжди славилася вiтрами. Альпiнiсти цю гору називають полюсом вiтрiв.
29 квiтня
Пiд ранок мерзнуть пальцi нiг. Пробую їх розтерти. Раптом чую жахливий шум i гуркiт. Здається, що наближається товарний потяг. Немає сумнiву — лавина. Поки що не орiєнтуюсь, куди вона летить — на нашi голови чи мимо. Страшний звук зовсiм поруч, бiля вуха. Зблизька я не бачив лавини, але знаю, що треба вискочити з намету й пробувати «пливти» по снiговi. Звук посилюється.
Снiгова хмара на великiй швидкостi летить униз, зовсiм поруч iз нами. За кiлька хвилин знов панує дзвiнка тиша.
— Лавина — як бомба: двiчi в те саме мiсце не влучає, — заспокоює нас Мiндаугас i знову зникає у сонному королiвствi.
Погода чудова. Сходимо крутим льодовим схилом, щоб розбити перший висотний табiр. Усе оминаю льодовi розколини, скрижанiлi щелепи яких пiдстерiгають запiзнiлих мандрiвникiв.
Уже помiчаємо закономiрнiсть: о четвертiй годинi, мов пiднята за будильником, скаженiє хуртовина. Ковзаючи на льоду, ставимо свої «буржуйськi» намети. Росiяни облаштувалися поруч — працюють мовчки.
Росiяни зовсiм не лаються.
2 травня
Учора шаленiв справжнiй ураган. Несамовитий вiтер, наче поранений лютий звiр, викликав панiчний страх. Я вiдчував непереборну та непрогнозовану стихiю. Здавалося, Шиша хоче змести все, що наважилося потурбувати її спокiй. Краї наметiв ми ще раз обклали камiнням i з надiєю дивились на скелю, пiд якою розташувалися. Мала б витримати.
Усе частiше навiдуються литовськi сни. Коло тем дуже звузилося — бiльшiсть незмiрно важливих речей на рiвнинi тут здаються смiшними. Важливими залишились тiльки мама, батько, дiти, кiлька пейзажiв, папоротне поле бiля будинку в селi Палукщяй.
З-пiд великого купола намету лунають австрiйськi анекдоти, а в польському наметi — справжнiй театр тiней.
3 травня
Мiндаугас готує медикаменти для завтрашнього походу. Спирт, сiм шприцiв. Переносної операцiйної не братиме. Чимало всiляких пiгулок вiд шлунку, жменя найсильнiших антибiотикiв. Кожен iз нас отримає набiр вiд мозкової та легеневої едеми.
Я нiколи не цiкавився медициною, тому в едемах нiчого не тямлю.
— Едема — це коли у тканинах збирається вода, — роздаючи пiгулки, каже Мiндаугас. — Коли вчасно не розiбратися, настане смерть.
— Дякую, що заспокоїв. А як розiбратися?
— Людина поводиться нелогiчно — наприклад, пiд час лютої хуртовини зриває з себе куртку й рукавицi.
Дедалi цiкавiше. Я ще раз попросив пiдручник iз гiрської медицини. Майже кожний роздiл цiєї книжки закiнчується зiтханням, що цих проблем наука ще до кiнця не вивчила. У тому числi, скажiмо, вплив алкоголю на великiй висотi. Мої друзi беруться залатати цю дiру в науцi — запаси пива швидко зникають. Вплив на органiзм позитивний!
4 травня
Не розумiю, що коїться — не можу йти i майже нiчого не бачу. Ледве валандаюся, стукаючи палицями, як пiдслiпуватий. Починаю думати, що через ту давню операцiю очей доведеться повернути назад, але за пiвгодини справи владналися.
Долаю морену, потiм льодопад. Iду повiльно, але твердо.
Над льодопадом мало не зриваюсь у крижану розколину. Зробив дурницю — спробував обiйти бамбуковий прапорець праворуч. А там пiд снiгом прихованi бездоннi колодязi. Дивно, що встиг вiдскочити вiд снiгового острiшка, що зламався. Iстерично дихаючи, дивлюсь, як цей бiлий шмат вiдривається й зникає в розверзнутiй ямi. Мить — заторохтiв би i я в безодню.
Пiсля таких пригод навiть найзатятiшi атеїсти починають вiрити у тибетських богiв.
Наближається четверта година — момент, коли пробуджується стихiя. До табору зовсiм недалеко, якiсь пiвгодини. Лише схил несамовито крутий, мабуть, градусiв сiмдесят. Мiндаугас пiдганяє, а я не можу швидше. Йду повiльно, як вiслюк, але йду.
Ураганний вiтер вiдриває вiд схилу, в рот забиває снiг. Намокли рукавицi, почали мерзнути пальцi. Мiндаугас тягне мене, мов козла, на мотузку вгору, безжально хльоскає вiтер, а я намагаюся вiдiгрiти задубiлi руки.
Уже не бачу нi Мiндаугаса, нi дороги. Iнколи крiзь снiгову хмару мерехтить червоний прапорець. Заснiженi, мов тi Дiди Морози, пропливають шерпи.
... Ситуацiя не була така безневинна, як здається тепер, коли я сьорбаю чай. У мене дубiли пальцi — а щоб вiдморозити їх, досить пiвгодини. Через снiг ми не бачили нiчого, могли заблукати й звалитись у якусь розколину. Але ж не звалились, тож дякуймо тибетським богам i наливаймо ще чаю.
Прокинувшись уночi, я побачив поруч клайпедiвця Саулюса, що задихався. Вiн нерухомо сидiв посеред намету i обережно ловив повiтря.
— Що сталося? — запитую, не пiдводячи голови.
— Нiчого, нiчого, — бурмотiв уривчасто. — Зачекай…
Сiв i я. Якийсь час перелякано спостерiгаю його спроби вдихнути хоча б малий ковток кисню. Надворi шаленiє страшенна хуртовина.
Раптом i менi забракло повiтря. Увесь затремтiв i вiдчув, що через секунду-другу мене охопить панiка. Саулюс зацiпенiло дихає далi, а я мимоволi повзу до виходу з намету.
— Не метушися! — спокiйним жестом руки зупинив мене Саулюс. — Сиди i спокiйно дихай.
Посiдали ми поруч у позу лотоса, як два буддисти, i спокiйним струменем втягуємо в себе розрiджене повiтря. У боки намету б’ється настирливий вiтер. Через якийсь час мої легенi ожили, а серце перестало так iстерично стукотiти. Оговтався й Саулюс.
— Бракне повiтря, бо снiг облiпив усi шпарини намету, — спокiйним голосом проголосив вiн i вилiз у темряву прокопати снiг.
7 травня
Сьогоднi наша команда зумiла за три години досягти льодової стiни, висота якої, за словами знавцiв, — 300 метрiв. Я залишився в таборi, бо ноги не тримали. Сиджу в наметi, жую шинку й роздумую, на скiльки ще пiднiмуся. Може, це межа, якщо ноги зранку не слухались? А може, не вистачає аклiматизацiї? Хоч би що там було, я нiколи й гадки не мав, що жуватиму шинку на семикiлометровiй висотi.
Стає ясно, що ця льодова стiна буде найважчим етапом походу.
8 травня
Навпроти льодовика є велетенська яруга, мов казан, у якому узбеки варять плов. Тепер у цьому казанi, до котрого не залiтає жоден вiтерець, нас безжально пряжить сонце. Я зовсiм захекався, на «кiгтi» поналипали снiговi грудки завтовшки сантиметрiв п’ятнадцять, iти неможливо. Хочу сiсти й заревiти, як дитина. У льодових катакомбах, може, буде краще, там вiдкриється простiр для вiтру й пiд кiгтями не буде снiгу.
Мiж льодами справдi прохолоднiше. Але, весна вже й сюди зазирнула — швидко тане снiг, уже тонуть залишенi нiмцями лижi. Коли в снiгу не стане слiдiв, у катакомбах легко заблукати.
Мiндаугас вiдламує шмат бурульки. Посмоктав i я — оживаю.
10 травня
Що ми всi тут шукаємо? Розмаїття свiту чи себе? Себе, бо найкоротша дорога до себе пролягає навколо свiту? Але далеко зайшовши, можеш нiчого не знайти. До Африки дiстанешся — i її там не знайдеш. Виходить, усе оббiгавши, знайдеш тiльки самого себе. Себе — тiльки, може, iншого? А може, люди тiкають, бо вiдчувають себе скрiзь чужими?
Iз Вiльнюса отримую кiлька повiдомлень — коротка година психотерапiї. Моя знайома ясновидиця пише: їй приснилося, що з нас сiмох на гору зiйде лише один.
11 травня
Сил небагато, досвiду ще менше. Але й дороги назад не бачу — я не такий слабкий, щоб вiдступати. Спробую зiйти, може, Фортуна буде прихильна. Зцiплювати зуби я вмiю, може забракнути тiльки умiння. Поки що iз жодної гори не повернув назад. Безсумнiвно, ця на два кiлометри вища за мої рекорди…
14 травня
Опiвночi мене починає мучити бронхiт. Жахливий кашель i стогiн. Буджу Мiндаугаса. Температура 38,9 градуса. Спершу лiкар не вiрить своїм очам. Ковтаю аспiрин i таблетку «Диклофенака».
Одне око розплющує Саулюс:
— Температура? Нiяких дискусiй. Тiльки вниз!
Мiндаугас пiшов до керiвника. Каже, вранцi побачимо.
На думцi — жахливi сценарiї: страшна лiкарня в Дзангмi й смертельнi ускладнення вiд запалення легень.
Якийсь час планерую мiж реальнiстю i сном, але за годину температура спала, i я думаю, чи не наснилася часом менi вся ця iсторiя? Невже хвороба й утома могли так швидко вiдступити?
15 травня
Як i треба було сподiватися, перший у бiк льодової стiни iз реактивною швидкiстю зник Мiндаугас; потiм пiшли Еугенiюс iз клайпедiвцем Саулюсом i Вiтас iз Арвiдасом. Слiдом за ними повiльно iду i я.
Почуваюся бадьоро; звичайно, настiльки, наскiльки смертний може почуватися на семикiлометровiй висотi. А жахiття цiєї ночi, здається, було так давно й навiть не менi наснилося.
Ледь живий, долаю лiд i завалююсь на найближчий великий камiнь. Бачу страшенно крутий кам’яний схил i за ним криваве сонце, що сiдає за обрiй. Залишилося пiднятись на якусь сотню-двi метрiв, а сили скiнчилися.
— Маю гарну думку, — раптом каже Саулюс, вiдкриваючи величезний рюкзак. — Бери кисневий балон, i ми йтимемо удвiчi швидше. I тобi добре, й менi добре: ти легше дихатимеш, а мiй рюкзак полегшає на чотири кiлограми.
Тепер уже йдемо бадьорим кроком, хоча 70-градусна крутизна i з-пiд нiг вислизає камiння. Досi до краси ми були байдужi, а тепер секунду милуємось прекрасним заходом сонця. Гора вже потопає в темрявi, i лише те мiсце її, заснiженої, де сiдає сонце, оббризкане яскраво-червоним кольором, наче матадор щойно увiгнав спис у спину бика.
16 травня
Уранцi стає зрозумiло, що на вершину йтимуть Мiндаугас, Еугенiюс i клайпедiвець Саулюс. У мене температура, всi кашляють, клянуть ночiвлю: зiпсувала сходження.
17 травня
Схопивши телефон, Саулюс одразу ж передає новину до Вiльнюса: в недiлю шiстнадцятого травня цього року о пiв на третю дня ще один свiтовий «восьмитисячник» пiдкорився литовському альпiнiстовi! Його iм’я — Мiндаугас Ляскаускас.
Сон ясновидицi справдився — на вершину прорвався тiльки один iз нас. Щоправда, не той, хто їй приснився.
— Iнколи не зiйти краще, нiж зiйти, — каже керiвник.
Наш похiд — успiх чи нi? У мене не виникає жодних сумнiвiв: якщо Мiндаугас був на вершинi, а всi iншi iз семи з половиною кiлометрiв повернулись без жодної травми, — без сумнiву, успiх.
19 травня
Чому саме йому судилося зiйти? Вiн казав: увесь час вiдчував, що вершина — його мета, а сходження — молитва. Не м’язи пiдiймають угору, а думки. Тому гори пiдкоряються старшим. Коли йдеш у гори, найперше змiцнюється твiй дух.
Джерело: Міжнародний туризм
