ГОЛОВНА

НОВИНИ

СТАТТІ

ВІДЕО

ТИБЕТ

ДАЛАЙ-ЛАМА

ПРОЕКТИ

КОНТАКТИ






Китай сьогодні - імперія, яка відмовляється визнавати очевидне

Чи чекає на Китай доля Радянського Союзу? Заворушення уйгурів у провінції Сіньдзян навряд чи загрожують територіальній цілісності Китаю. Але силова, типово імперська реакція Пекіна може спричинити існування рухів за незалежність в країні протягом поколінь. І тоді на Китай цілком може чекати доля Радянського Союзу, – пише Ґідеон Рахман в британській The Financial Times.

Коли у 1991 році розвалився Радянський Союз, стало очевидно, що СРСР ніколи не був справжньою країною. Він був багатонаціональною імперією, яку втримували єдиною лише силою. Чи зможемо ми колись сказати таке і про Китай?

Звісно, будь-які подібні припущення викликають в Пекіні лють. Коли справа стосується управління економікою, китайські політики – це прагматики з сучасним мисленням. Але як тільки зачіпаються питання територіальної цілісності, вони повертаються до маоїстської риторики. Прихильники незалежності Тайваню – «розкольники». Далай-ламу, духовного лідера тибетців, вони описують як «монстра з людським обличчям і серцем звіра». Мусульман-уйгурів, які підняли повстання, назвали інструментом зловісних іноземних сил.

За словами вченого Девіда Шамбо, основний урок, який китайці засвоїли з розпаду СРСР: уникати «догматичної ідеології, зміцнення еліт, бездіяльних партійних організацій і відсталої економіки».

Вражаючий список. Але в ньому бракує очевидного. Радянський Союз зрештою розвалився під тиском своїх різноманітних національностей. У 1991 році СРСР розпався на республіки, що його складали.

Звісно, паралелі не точні. Етнічні росіяни складали лише трохи більше половини населення СРСР. Ханьців серед населення Китаю – понад 92%. Але винятком є Тибет і Сіньцзян. Приблизно 90% населення Тибету – етнічні тибетці. Уйгури складають трохи менше половини населення Сіньцзяну. М’яко кажучи, жодна з територій не є добре інтегрованою з рештою Китаю. Останні  заворушення в Сіньцзяні забрали життя понад 180 людей, і вони стали найкривавішим відомим актом громадянської непокори в Китаї після подій на площі Тяньаньмень у 1989 році. Крім того, напередодні позаминулорічних Олімпійських ігор серйозні заворушення мали місце в Тибеті.

У країні, де мешкає понад 1,3 млрд. людей, 2,6 млн. в Тибеті і 20 млн. в Сіньцзяні здаються не дуже важливими. Але територія, на якій вони проживають, складає близько третини території Китаю, і містить велику частку його обмежених запасів нафти і газу. Подібно до того як росіяни бояться китайського впливу в Сибірі, китайці побоюються, що мусульманський Сіньцзян відійде до Центральній Азії.

Ханьці-іммігранти сильно постраждали під час зіткнень на расовому ґрунті, що охопили Сіньцзян. Але емоційна і ображена реакція Китаю на заворушення в Сіньцзяні – типова для імперії, якій кинули виклик. Як і у випадках панування британців в Ірландії, португальців в Африці, та й зрештою багатьох інших, рефреном звучала думка – місцеві народи невдячні за всі ті переваги, які на них звалилися.

У середині 1990-х я розмовляв із одним індонезійським генералом, який був щиро розлючений, на його думку, невдячним ставленням здичавілого населення Східного Тимору за всі ті чудові дороги і школи, за які заплатила Джакарта.

Китаю особливо погано вдається розуміти етнічний націоналізм всередині своїх кордонів через те, що багато чиновників просто не приймають чи не розуміють ідеї «самовизначення». Роки офіційної пропаганди про потребу у возз’єднанні батьківщини і катастрофічні історичні наслідки розділеного Китаю означають, що такі настрої – широко поширені. Я колись зустрічався із китайським дисидентом, який рішуче опонував правлінню Комуністичної партії. Але коли я зауважив, що, можливо, Тайваню варто дозволити бути незалежним, якщо цього хоче народ острова, його лібералізм зник. Це немислимо, запевняв він мене. Тайвань – невіддільна частина Китаю.

Однак думка про те, що Тибет і Сіньцзянь можуть сподіватися стати незалежними країнами, жодним чином не є абсурдною. Китай наполягає на тому, що обидві території впродовж багатьох століть були невіддільною частиною батьківщини. Однак у 20-му столітті вони обидві пережили періоди незалежності. У Сіньцзяні короткий час існувала Східна Туркестанська Республіка, яку в 1949 році ліквідував прихід Народно-визвольної армії Китаю. Тибет був де-факто незалежним між 1912 і 1949 роками.

За нинішніх обставин розвал Китаю виглядає дуже малоймовірним. Незмінний потік іммігрантів-ханьців до Сіньцзяну і Тибету у віддаленій перспективі повинен послабити сепаратистські тенденції. Далай-лама, духовний лідер Тибету, навіть не закликає до незалежності. Можливо, уйгури налаштовані більш агресивно – але їм бракує лідерів і симпатій міжнародної спільноти, як у випадку Тибету.

Роки Михаїла Горбачова і розпаду Радянської імперії у Східній Європі спричинили всередині СРСР певного роду політичний безлад, якого не існує в сучасному Китаї. Китайська держава – набагато успішніша в економічному плані, впевненіша в собі та рішучіше налаштована проливати кров, щоб зберегти цілісність країни.

Певний час придушення сепаратизму силою може бути дуже ефективним. Але воно ризикує викликати невдоволення, яке підтримуватиме існування рухів за незалежність впродовж поколінь.

На даний час активісти, які виступають за незалежність Сіньцзяну чи Тибету, здаються покинутими і розбитими. Такою часто є доля поборників маловідомих і пригноблених народів. Балтійські і українські вигнанці, які не дали вмерти сподіванням своїх країн на незалежність під час радянської ери, впродовж десятиліть здавалися безпечними диваками. Вони були типовими поборниками безнадійних справ. Та одного дня вони перемогли.

Ґідеон Рахман, The Financial Times 







конференції



фотовиставки





©2008-2017 «Збережемо Тибет»

Контакти:
e-mail: savetibet@ukr.net
www.savetibet.org.ua
www.tibetian.org.ua