Нині Китай на що тільки не йде, щоб виглядати як зразкова постмодернова держава 21-го століття. Ті, хто приїжджає до Шанхаю, бачать хмарочоси, що рвуться до неба, і економіку, що рветься вперед. На Давоському форумі і інших міжнародних говорильнях легіонами висаджуються лощені китайські дипломати, з вуст яких звучить не нульова сума, а обопільний виграш. Зустрічаючись з китайськими лідерами, їх західні колеги бачать перед собою натхненних технократів, що старанно обходять ями, що підстерігають будь-яку країну на шляху економічної модернізації.
Шанхай.
Але часом з-під маски визирає інша сторона сучасного Китаю. Насправді Китай - це ще і держава 19-го століття, сповнена націоналістичної гордості, амбіцій і незведених рахунків; що ніколи не випускає з уваги питань суверенітету; завжди готова застосувати репресії до завойованих земель і у будь-який момент оголосити війну крихітному острову, що лежить біля китайських берегів.
Партнери
Китай - це все та ж авторитарна диктатура, хай і вельми сучасний її різновид. Природа китайської влади не помітна на вулицях Шанхаю, де будь-кому гарантована якась міра особистої свободи - до тих пір, поки він не суне ніс в політику. Та варто кому-небудь кинути виклик владі - як тут же проявляється груба сила, на якій зрештою тримається Китай. У 1989 році це була площа Тяньаньмень. Кілька років тому це був рух Фалунь-гун. Сьогодні це протестуючий Тибет. Завтра, можливо, протестуючий Гонконг. Ще коли-небудь - теж не виключено - дисиденти з острова Тайвань, з яким Китай так хоче возз'єднатися.
У цьому аспекті Китай аніскільки не змінився, не дивлячись на те, що ми, прогрессисти-ліберали, вірили, що по-іншому просто не може бути. У 90-і роки ті, хто стежив за подіями в Китаї, твердили, що він обов'язково розкриється, що це лише питання часу, що реформа обов'язково буде, і проведе її саме нинішнє покоління технократів, яке-мов не виховувалося в радянській-комуністичній системі. Вони говорили, що, навіть якщо китайці не захочуть реформувати країну, сама природа економічної лібералізації не залишить їм іншого вибору: або із зростанням китайського середнього класу виросте і його потреба в політичній владі, або запити глобалізованої економіки в епоху інтернету стануть такі, що Китаю доведеться реформуватися, щоб витримати конкуренцію.
Сьогодні вже зрозуміло, що ті, хто це стверджував, просто приймали бажане за дійсне - якщо не примушували всіх інших приймати бажане за дійсне в якихось власних інтересах, оскільки, згідно з їхнью ідеєю, Китай повинен був ставати все більш і більш демократичним, а тим часом топ-менеджери західних компаній ставали б все більш і більш багатими. Сьогодні ми спостерігаємо абсолютно іншу картину: чим багатше стає країна - чи то Китай, чи Росія, - тим легше автократам закріпитися при владі. У країні з'являється більше грошей - і саме тому буржуазія задоволена ситуацією, що складається, і саме тому при її бездіяльності владі набагато легше боротися з тими небагатьма, хто, не витримуючи, випліскує свою незгоду в інтернет. У країні з'являється більше грошей - і на ці гроші влада набирає більше людей у військо, яке потім прямує і всередину, - до Тибету, - і назовні - на Тайвань. А до мозку кісток комерціалізований навколишній світ, думає, що завтра в країні з'явиться ще більше грошей - і тому, коли справа починає пахнути смаженим, страшиться дуже голосно кричати про те, що бачить.
Сьогодні найбільше питання для фахівців з китайської зовнішньої політики полягає в тому, наскільки сильно те, що Китай робить усередині країни, впливає на лінію, яку він вибирає в міжнародних відносинах. У 90-і роки у нас багато хто любив говорити про якусь кореляцію «ліберальніший Китай усередині країни - ліберальніший Китай за кордоном». Саме лібералізації відводилася роль пом'якшувача напруженості і полегшувача мирного сходження Китаю на світовій арені. На цій ідеї і грунтувалася стратегія взаємодії; та і сьогодні багато хто стверджує, що метою американської зовнішньої політики повинна бути, як писав Джон Айкенберрі (John Ikenberry), інтеграція Китаю в «ліберальний світопорядок».
Але чи може жорстко-авторитарна влада по-справжньому влитися в ліберальний світопорядок? Чи може нація, душа якої залишилася в дев'ятнадцятому столітті, увійти до системи двадцять першого? Дехто припускає, що з часом держави Східної Азії створять єдине міжнародне щось, схоже на Європейський Союз, в якому Китай, на їх думку, гратиме роль Німеччини. Але хіба уряд Німеччини пригнічує інакомислення так, як робить це Китай? І міг би існувати Європейський Союз, якби уряд Німеччини робив це?
Китай - далеко не єдина держава світу, якому докучають неспокійні народи, що вимагають незалежності. Субнаціональних рухів, що вимагають автономії або навіть повної незалежності від національних урядів, - при значно менших, ніж Тибет або Тайвань, на те підставах, - предостатньо і в Європі: каталонці в Іспанії, фламандці в Бельгії і навіть шотландці в Сполученому Королівстві. Проте Барселона не живе під загрозою війни, ніхто не посилає війська до Антверпена і ніхто не жене міжнародну пресу з Едінбургу. Саме у цьому і криється різниця між ментальністю постмодерна 21-го століття і нацією, яка все ще б'ється за імперський вплив і престиж, як у далекому минулому.
Останнім часом ми все частіше чуємо, що Китай повинен стати «відповідальним учасником» системи міжнародних відносин. Але, думаю, дуже багато чого чекати не варто. Інтереси авторитарних держав нашого світу відрізняються від інтересів демократичних. Ми хочемо зробити світ безпечним для демократії, вони ж хочуть зробити його безпечним якщо не для автократії взагалі, то в усякому разі для своєї власної. Говорять, що китайські правителі дуже прагматичні. Що ж, це так: як і будь-який автократичний режим, вони дуже прагматичні, якщо це допомагає їм залишитися при владі. І, намагаючись включити їх в свій ліберальний світопорядок, ми завжди повинні про це пам'ятати.
Роберт Каган - старший науковий співробітник Фонда Карнегi за міжнародний мир (Carnegie Endowment for International Peace), автор щомісячної колонки для The Washington Post. У квітні в світ вийде його чергова книга «Повернення історії і кінець мріянь» ("The Return of History and the End of Dreams").
"The Washington Post"
