| Автор: Альгірдас КУМЖА. Фото автора | |
Десь у лiтаку над Польщею за келихом червоного вина я дiзнався, що Вiтас [Вiтаутас Гаучiс, один з учасникiв експедицiї. — Ред.] никає по горах уже тридцять рокiв, а все почалося, коли йому в руки потрапила книга Джека Керуака «На дорозi», «бiблiя» бiтникiв та хiпi. Тодi багатьох двадцятилiтнiх захопив дух свободи, яким живуть герої цiєї книги. Минуло багато рокiв, i тепер Вiтас уже не пригадає, хто йому пiдсунув ту книгу i що в нiй написано, але добре пам’ятає, що справжнє життя — в дорозi.
Будь у дорозi — й одного дня ти конче прозрiєш!
Цю правду я зрозумiв пiзнiше.
11 квiтня
Прокинувся вiд рiзкого крику. Сил немає, болить горло. Може, вчорашнє вiскi було захолодне? Бундючнiсть готельного портьє обернено пропорцiйна величинi чайових. До мене вiн дуже люб’язний, а швейцар вiтається, клацаючи каблуками.
Восьма ранку. Крамарi пiдiймають металевi штори магазинiв, поливають брукiвку, i розпочинається ще один день Катманду. Вулиця Тамель, створена для туристiв, забита рикшами та мотоциклами, якими правлять чоловiки з непроникними обличчями, — мабуть, чиновники й пiдприємцi.
Через кiлька днiв почну проклинати пилюгу Катманду, набридливих водiїв таксi, нескiнченну товкотнечу на вулицях. Але поки що iз задоволенням ходжу мiж рикшами та милуюся барвами цього мiста, запахами, звуками й гамором.
У районi Тамель бiлих облич майже не залишилося. Захiдних туристiв лякають пiдготовленi маоїстами страйки, пострiли та вибухи. Приїхали тiльки альпiнiсти, безнадiйно хворi на Гiмалаї; вони збираються тут щоквiтня, навiть коли вибухають бомби.
Виходячи з тибетської мистецької галереї, я наткнувся на Саулюса Вiлюса, нашого керiвника, який тут уже третю добу. Кiлькома короткими фразами вiн змалював полiтичну ситуацiю: поки що з Катманду виїхати неможливо; маоїсти перекрили всi дороги.
— Зачекаємо ще три днi, — каже.
... Сидимо з органiзатором нашої подорожi Ганешем, чиї шерпи за кiлька днiв на Еверест вестимуть кiлька росiян i чехiв. Експедицiя iз семи альпiнiстiв має сплатити королю Непалу 70 тисяч доларiв. Окремi альпiнiсти — по 25 тисяч доларiв.
— Але ще двi з половиною тисячi доведеться заплатити за дорогу до другого табору, а потiм купу доларiв носiям, гiдам, кухарям, зв’язковим офiцерам, — каже Ганеш.
Подумки швиденько пiдраховую вартiсть авантюри — пiсля того, як я куплю продукти, лiки, iнструменти й одяг, рахунок зросте до кiлькох десяткiв тисяч доларiв.
... Сiдаю в таксi. Екскурсiя починається в хмарi пилу й диму. Правил немає нiяких. Задоволений водiй пояснює:
— Якщо хочеш їздити в цьому мiстi, потрiбнi три речi: гучний сигнал, гальма й удача...
Виють вантажiвки, свистять полiцiянти, пронизливо пищать таксi, мекають кози, кричать продавцi фруктiв, монотонно спiвають ченцi. Пiд’їжджаємо до чи не найбiльшої ступи свiту — Боднатха. П’ятсот рокiв тому її поставив мiсцевий король, сумуючи, що вбив свого батька. Навколо неї за годинниковою стрiлкою ходять прибулi з провiнцiї монахи, i здається, що кiлькiсть воїнiв Будди незлiченна.
Ченцi, охрипнувши, спiвають i за те збирають рупiї. У кав’ярнi на даху ми з Мiндаугасом дивимося, як вечiрнє сонце золотить банi ступи. Очi Будди дивляться на всi чотири боки.
Коли зовсiм стемнiло, завертаємо до Пашупатiнатху, де горять кремацiйнi вогнi. Багатий похорон, таких я ще не бачив. Поставлено балдахiн, натовп одягнених у бiле родичiв повiльно кладе ватру. Спершу товстi дрова, потiм солому. Вогонь спалахує, торкається тiла, вiдчуваю запахи, звуки. Густа хмара диму огортає святу рiчку Багхматi. Родичi осторонь розмовляють англiйською. Сварять владу, що занедбала рiчку.
... Наша компанiя вже задихається вiд диму, пилюги й мiської нудьги, всi скучили за горами, тому про них тiльки й мови.
Втягуються в розмову й iншi гострi на язик. Найвеселiшi оповiдки — про туалети на вершинi гори. Дорога на Монблан перетворилась на велику громадську вбиральню, сам бачив. А в Пiвнiчнiй Америцi, розповiдає Арвiдас, iншi звичаї. Вони з Вiтасом iз вершини Мак-Кiнлi мали все принести у торбинках. Посадовцi зважують цi торбинки i, якщо замало, виписують штраф. Бувало, альпiнiсти дiлилися вагою. Помiж жартами почув i цiнну пораду: коли в горах припече до вiтру, зразу роби. Як загавишся знайти зручнiше мiсце, то може справа закiнчитися навiть летально.
12 квiтня
Знов тиняюся гамiрною вулицею.
— Гашиш, мiстере, — шепоче менi у вухо дванадцятирiчний хлопець.
— Хiба я схожий на наркомана? — питаю парубiйка.
— Не знаю. Але мiй гашиш дуже добрий.
— Iншим разом.
— То купи для iншого разу!
Колись Катманду було святим мiсцем для хiпi цiлого свiту. Всi знали, що добра трава продається в Пiвденнiй Африцi (в Дурбанi), ще в Таїландi, проте вiльним духом, дешевою ночiвлею i легкодосяжним гашишем жодне мiсто свiту не могло зрiвнятися з Катманду. Коли 1972-го король заборонив гашиш, то хiпi, кажуть, щезли з мiста за одну нiч.
Тепер Катманду увiбрало всi веселощi захiдного свiту. У п’ятизiркових готелях цiлу нiч працюють казино, центри краси з масажами й ваннами, неподалiк вiд аеропорту бачив я майданчик для гольфу. В барах Тамеля хiпi, що залишилися живi, гепають рок 80-х, а на курнiй вулицi рикшi чекають захмелiлих альпiнiстiв.
13 квiтня
Продавщиця мила, розмальована шляхетними нацiональними вiзерунками, справжня красуня, несподiвано радить їхати в Бгактапур, де сьогоднi буде мальовничий фестиваль. Непальцi святкують весь час, бо ще не було дня, щоб на вулицях Катманду не зустрiв якоїсь барвистої ходи чи офiрування. Красуня пояснила, що вони Новий рiк святкують сiм разiв: китайський, шерпський, англiйський (так вона назвала наше Новорiччя).
— А сьогоднi ваш справжнiй — непальський? — запитую.
— Так, але фестиваль зовсiм не новорiчний...
Коли ввечерi в указаному мiсцi ми вийшли з таксi, здалося, що опинились бiля ворiт пекла: гримiли барабани, усi посипали нас бурою фарбою i наполегливо пропонували скуштувати з металевих чайникiв рисової горiлки. Мiндаугас спробував, а я побоявся. Не хочеться весь час просидiти у вбиральнi.
Чим далi в нiч, тим гучнiше чоловiки б’ють у барабани i дмуть у дудки, носять богiв, прикрашених квiтковими гiрляндами, а їхнi красунi жiнки, зодягненi в чудовi сарi, жертвують богам фрукти й рис. Чоловiки вже були втомленi вiд усiляких веселощiв i вина, їхнi ноги пiдгиналися пiд ношею дерев’яного бога. На таких святах чоловiки часто на ножах б’ються за жiнок i нерiдко двох-трьох потiм вiдносять на вогнище.
Барвиста жiноча колона в супроводi гучного духового оркестру рухається вузькими вулицями вiд одного бога до другого й посипає їм у вiчi рис. Валторна, кларнет, фанфара i багато барабанiв. Iнодi мелодiя звучить цiлком гармонiйно, але найчастiше кожен грає своє. Попiд ногами музикантiв сновигають качки й собаки.
Потiм оркестрiв з’явилося бiльше. В покинутому будинку я побачив трьох молодикiв, якi в екстазi били у три великi барабани. Слухачiв тут не було, а по очах музикантiв я побачив, що вони вже у глибокiй нiрванi.
14 квiтня
У свiтi є чотирнадцять гiр, вищих за 8 000 метрiв, i вiсiм iз них належить Непаловi. Серед них i Еверест, який непальцi називають Сагарматха. Вони — буддисти й iндуїсти — вiрять, що гори єднають небо i землю, а вершини — то мiсце перебування богiв. Там, у тому святому просторi, усамiтнюються пустельники й подумки осягають мiстичне поєднання з богами. Половина непальських пiсень присвячена стражданням кохання, друга — про Гiмалаї. А найчастiше — про кохання в горах.
Укладаємо мiшки. В сейфi замикаємо кредитнi картки — i так поволi зникає наш зв’язок iз цивiлiзованим свiтом.
Таксист лавiрує мiж коровами, що лежать на вулицi. Кожна корова священна, за конституцiєю — вона нацiональна тварина. За позбавлення життя корови загрожує дванадцять рокiв ув’язнення, а в давнину була й смертна кара.
Одна з них хвостом ударила мене по спинi, бажаючи щасливої дороги, i я, змучений курявою та спекою, упав на сидiння автобуса.
До тибетського кордону — п’ять годин. Спершу маємо дiстатися до мiстечка Татопаньо, а згодом — до прикордонного села Кодарi.
У селах облаштовано пости безпеки. Дротяне загородження та барикади з порожнiх бочок iз-пiд бензину. Усiх, хто проїжджає, перевiряють, нас — нi, бо на носi автобуса виразний напис: «Tourist only».
Вдивляюся в обiдраного носiя. Ось вiн скидає непосильну ношу, випростується i закурює. I з його погляду, повiльних порухiв рук, iз усього вигляду випромiнюється гордiсть, досяжна хiба що для королiв. Звiдки все це у них? — думаю. Може, пояснити тим, що Непал, на вiдмiну вiд сусiднiх Тибету й Iндiї, нiколи не був пiд чужинцями?
Придорожнi будиночки прилiпилися до карниза дороги — тут бачиш усе життя, як у кiнотеатрi. Он ськають вошей. У гравiєвому кар’єрi жiнки просiвають пiсок, молотками дроблять камiння. Промчала цiла сiм’я на мотоциклi.
Важко в свiтi знайти другу країну, де було б таке розмаїття людей. За останнiм переписом — 60 каст i етнiчних груп (найбiльше iндо-арiйцiв i монголiв), 70 мов та дiалектiв. Тут живi всi основнi релiгiї. Багато й мiсцевих вiрувань у всiляких духiв i шаманiв, а буддизм та iндуїзм мають стiльки вiдгалужень, що не пiддаються класифiкацiї. Чомусь усi ототожнюють Непал iз буддизмом. Насправдi ж буддистiв тут лише сiм вiдсоткiв, абсолютна бiльшiсть — iндуїсти.
15 квiтня
Ченцi, здається, тiльки й чекали, щоб хвилинку перепочити. Вони запросили мене сiсти поруч i запропонували чаю. Чорного чи тибетського? Я попросив чорного, бо перед походом ризикувати не хочу. Якби вже повертався з гiр, скуштував би тибетського — з маслом i сiллю.
Мiст Дружби через рiчку Сункосi єднає Непал iз Тибетом. На мосту встановлено пункт прикордонного контролю. Службовець предметом, схожим на пiстолет, замiряє нашу температуру. Мабуть, карантин через «коров’ячий сказ».
Сивий тибетський чернець пропонує обмiняти грошей. Якось Далай-лама пожартував: «I тибетцям грошi потрiбнi»...
На митницi затримуємось, бо не приходить зв’язковий офiцер. Линув дощ. Через пiвтори години з’являється начальник. Нахабний. Обличчя непроникне. Китайцi взагалi не люблять виявляти почуттiв, тому й прибульцi мають тримати себе в руках: усмiхайся, нiби тебе не переймають нiякi проблеми. I гумор тут iнакший. Вони полюбляють смiшнi ситуацiї, але нашої iронiї та багатозначних натякiв не розумiють.
... Iдучи обочиною, iз групою шерпiв обговорюємо характер Шишi-Пангми. Минулого року там загинуло двоє альпiнiстiв. Несу книгу про Шишу, в кiнцi її вклеєно статистику жертв цiєї гори. «Едема легенiв», «падiння у льодову розколину», «снiгова лавина», «зник», «зi схилу зiрвав ураган», «знов лавина»... Щороку на вершину сходить близько десяти i двоє гине. Схожа статистика й на iнших гiмалайських «восьмериках». Iз Евересту не повернулася п’ята частина.
... Стало темнiти, а ми з Мiндаугасом усе ще шукаємо Iнтернет-кав’ярню. На вулицi поруч невеликої забiгайлiвки стоять чотири панночки: молодi, гарнi й, здається, недурнi. Побачивши нас, вимикають мобiльники й запрошують оглянути їхнє пiдприємство. Це завбiльшки з кiоск, усерединi на прилавку стоїть вiсiм бляшанок пива, а за засмальцьованою шторою — саженної довжини лава. Дiвчина пропонує менi лiзти з нею за ту штору.
— Лише двiстi юанiв, — каже.
Ми замахали руками, що дорого, й побiгли до готелю запитувати про Iнтернет. Навздогiн дiвчина кричала, що можна й за п’ятдесят. Тобто за сiм доларiв.
У Тибетi, на вiдмiну вiд Iндiї та Непалу, цнотливiсть нiколи не була особливою цiннiстю.
16 квiтня
Ми вже на Даховi Свiту.
Їдемо мiж крутими грiзними схилами. Нас супроводжує вантажiвка з майном i стрiмка рiчка. Серпантин. Падати було б пiвкiлометра.
джерело: міжнародний туризм
